Дайджест-імпреза «ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ МЕЛІТОПОЛЯ» ЛОВЕЦЬКИЙ (ЛЕВИЦЬКИЙ) Павло Феодосійович

Дайджест-імпреза «ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ МЕЛІТОПОЛЯ»

ЛОВЕЦЬКИЙ (ЛЕВИЦЬКИЙ) Павло Феодосійович (01.02.1910, с. Куцеволівка Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл. – 29.10.1975, м. Мелітополь Запорізької обл.) – прозаїк, член Національної спілки письменників України (1966). Працював ветеринарним лікарем на Далекому Сході і на Кавказі. Понад двадцять років жив у м. Мелітополь, працював дільничним ветлікарем на залізничній станції. Дійсний член географічного Товариства СРСР. Голова Мелітопольського міського літературного об'єднання «Таврія» (1966-1975).

Павло Феодосійович був людиною цікавою, талановитою і творчою, тож про своє життя він розповість сам:

Автобіографія Ловецького (Левицького) Павла Феодосійовича

Народився я у 1910 році (1 лютого) у родині селянина-бідняка, з 1926 року – колгоспника, з 1931 року – сільського фельдшера Ловецького Феодосія Якимовича, що його за 1-ї імперіалістичної війни ротні писарі переробили на Левицького (це прізвище досі є у нашій родині офіційним, а справжнім я користуюся, як літературним псевдонімом).

Щоб уникнути постійних арештів та різних переслідувань за революційну діяльність з боку жандармів, мій батько поїхав із рідної Куцоволівки (Онуфріївського району Кіровоградської області) на Кубань, до станиці Коноковської, що й стала моєю другою Батьківщиною. Підготовлений дідом на печі, я ще у Коцоволівці, віком 7-ми років, домігся, щоб мене прийняли зараз до 3-го класу. Тому закінчив середню школу у м.Армавір на Кубані вже у 1936 році, 16-тирічним хлопчаком, хоч і круглим відмінником.

Тому що про вступ до інституту з-за малоліття не могло бути й мови, я півтора роки працював у кінному заводі ім. Будьонного, об’їжджаючи для армії табуни чотирьохліток. Восени 1927 р. зачислений до Новочеркаського ветеринарного інституту (пізніше – Північно-Кавказький ветзооінститут). Один з небагатьох отримав держстипендію, як студент бідняцького походження та беззмінний відмінник.

Під час конфлікту з Китаєм з-за Китайсько-Східної залізниці, наприкінці 1929 року, до Новочеркаського міськвійськкомату надходили тисячі заяв од студентів - про зачислення добровольцями у Далекосхідну армію, в тому числі – і моя. Але нікого не брали. Тоді я продав рушницю з усіма причандалами, на виручку купив квиток на Далекий Схід, розшукав у м.Чита штаб армії і запропонував прийняти мене до будь-якої частини добровольцем.

Спочатку надо мною піджартовували. Але коли я зумів довести, що вмію їздити верхи й рубати шаблею не гірше за досвідченого кіннотника (у шефів інституту – Новочеркаській вищій кавалерійській школі – я добре удосконалився), що є майже готовим снайпером (був чемпіоном Новочеркаська по стрільбі кулею) і що знаю військові дисципліни, як молодший командир(ці дисципліни були в обов’язковій програмі інституту), мене призначили рядовим у Борзянський загін кінної розвідки.

Менш як через два місяці, в одній з нічних операцій, я зробив значне порушення військової дисципліни: бажаючи прославити свій загін і, звичайно ж, самого себе, я самовільно пішов на відчайдушний, але непродуманий вчинок. Наслідком цього лишився без 4-х пальців на лівій руці, без грудинної кістки з кінцями ребер, не рахуючи дрібніших ран. Хоч із-за мого вчинку міг постраждати багато хто, але, так сталося, ніхто не постраждав, тому мою недисциплінованість мені дарували.

Виписавшись із госпіталю, я повернувся до Новочеркаська, поновивсь у студентських правах і так наліг на навчання, що не тільки наздогнав товаришів, але ще й закінчив інститут у лютому 1931 року, достроково на цілий рік. Паралельно закінчив вечірнє вокальне відділення Новочеркаського музичного училища.

Після нетривалої праці ветлікарем одного з дагестанських вівцерадгоспів, у числі, так званих, фахівців-тритисячисників, наприкінці 1931 року направлений на Далекий Схід, де працював до кінця 1936 року. Заразившись важкою формою бруцельозу і пару місяців пролежавши у лікарні без руху, за висновком ЛТЕК виїхав лікуватися до Кисловодська. Після лікування, працюючи у Кривому Розі на м’ясо-контрольній станції, або знову заразився, або сталося загострення попередньої хвороби, але мені довелось удруге їхати до Кисловодська, цього разу і на лікування, і на постійне мешкання.

З 1938 року працював ст. ветлікарем Мало-Карачаївського райземвідділу. В 1940 році закінчив заочне відділення біологічного факультету Ростовського держуніверситету. На початку війни і під час її подавав заяви до Кисловодського міськвійськкомату – про зачислення мене в діючу армію, але марно…

Коли Кисловодськ окупували німці, на початку серпня 1942 року, я був на полонинських пасовищах під Ельбрусом і до міста не вернувся, а приєднався до невеликого партизанського загону Казбека Макова в аулі Червоний Схід. У середині серпня Маков послав мене з підпільним завданням до Кисловодська, де я і пробув 4 з половиною м-ці (до кінця окупації міста), виконуючи завдання та, на свій страх, здійснюючи ще значніші підривні акції. За це я був представлений (як і всі з загону) до нагороди орденом, здається, Червоного Прапора. Але цього часу по якомусь доносу була репресована моя рідна сестра Валентина Левицька.

Я розумію, боячись – як би чого не вийшло – мене виключили із списку про нагородження. Свого часу сестра звільнена, з ув’язнення, реабілітована і працює в Кисловодську, як і раніше. Але я вирішив, що цю справу поправляти вже пізно та й просто соромно ставати в позу орденопросця.

З початку 1943 року, маючи вокальну освіту і неабиякий тенор, працював я на амплуа героя-співака в українському муздрамтеатрі Ставропольської держфілармонії (ролі Петра з «Наталки Полтавки», Левка з «Майської ночі», Андрія з «Запорожця за Дуеаєм» тощо), затим – художнім керівником і ведучим співаком-виконавцем одночасно в українському естрадному ансамблі Кабардинської держфілармонії. Але і ветеринарної праці не кидав, постійно обслуговував звірів пересувних Північно-Кавказьких відділів держцирку «Шапіто» та дрібні кінні транспорти Кисловодська. У 1947 році пішов з кону і завідував райветлікарнею п.Лазарівки Краснодарського краю.

Вогкий приморський клімат викликав у мене важку форму радикуліту, що змусило мене у 1950 році, з висновку ЛКК, переїхати до сухих Південно-українських степів. Працював зав. Бериславською центральною зооветдільницею, затим – дільничним ветлікарем Дніпровського річкового пароплавства в Цюрупинську та Кременчузі, а після об’єднання річкової і залізничної ветслужб, із травня 1955 року – дільничним ветлікарем станції Мелітополь.

Писати оповідання й нариси почав за студентських років. Перше оповідання «Сальські вовки» надруковане у журналі «Український мисливець та рибалка» за 1931 рік. Відтоді постійно пишу і друкуюсь, але дуже мало тому, що мені постійно ніколи – ветеринарна праця завжди ненормована і майже не лишає часу для інших справ. Тільки на залізниці у Мелітополі я зміг викроювати для літературної роботи трохи більше часу. І-ІІ-1964 р.

Ця автобіографія була написання для подання до Спілки письменників на здобуття членства.

Павло Ловецький останні двадцять років свого життя (1955-75 рр.) прожив у Мелітополі. Це місто стало для нього рідним. Тут були написані головні твори, присвячені природі Таврійського краю, його людям – «На власні очі», «Перші стежки-доріжки» (обидві – 1962), «Билиці з Дивограю» (1964), «Гомін Зеленого Клину» (1968), «Билиці з дивосвіту» (1971), «Гори кличуть у гості», «Крізь марева степів» (обидві – 1972), «Друг Куш» (1974), «Крізь марева степів» (1975), «Ертні» (переклади калмицьких розповідей Босі Сангаджиєвої, 1976).

Твори Павла Ловецького переважно автобіографічного характеру, про природу України, Кубані, Казахстану, Далекого Сходу, поєднують риси науково-пізнавальної, мандрівницької і пригодницької літератури. Був знаним натуралістом, записував народні назви рослин, тварин і птахів. Дійсний член географічного Товариства СРСР. Павло Феодосійович очолював міське літературне об’єднання «Таврія» (05.06.1955 – 10.10.1977), яке нині носить його ім’я. Член Національної спілки письменників з 1966 року.

Олесь Гончар назвав Павла Ловецького «українським Арсеньєвим», а поет Максим Рильський, який одержав від Ловецького в подарунок книгу, відправив йому у відповідь свою збірку з написом: «Спасибі вам за ваші книги… сердечно написані і цікаві книги!».

Рішенням сесії виконавчого комітету Мелітопольської міської ради №103/13 від 18.05.1989 року вулиця Жданова в Мелітополі була перейменована в вулицю Павла Ловецкого, а в 2001 році його ім'ям був названий і сусідній провулок. У вересні 2013 року Павло Ловецький став одним із шести знаменитих мелітопольців, чиї портрети були встановлені на сіті-лайтах на вулицях міста до 229-річчя заснування Мелітополя.

Відомий мелітопольський письменник Сергій Авдєєнко у 2010 році написав книгу «Павло Ловецький: людина і письменник» до 100-річчя від дня народження. Також у книзі «О тех, кого помню» Сергій Авдєєнко створив літературні портрети людей, які в різні роки жили і творили в місті Мелітополі, у тому числі повість «Тайна Павла Ловецького».

#MLTmuseum #Мелітопольськийміськийкраєзнавчиймузей #ПавлоЛовецький #ВидатніособистостіМелітополя #письменникиМелітополя #видатнімелітопольці #культурнийМелітополь #дайджест #музейнапрограма #Знами_нашаісторія #museumofUkraine #помузеям #краєзнавчиймузей #музеїУкраїни #управління_культури_та_молоді #Мелітополь #САМЕТУТ #лютий2022